Навіяне Pink Floyd-ом

Pink Floyd-и були одним з тих гуртів, на піснях яких я виріс. Вони не лише познайомили мене з хорошою музикою, але й були першими хто познайомив з фізикою (С детства мы знаем дисперсию света, спасибо Пинк Флойдам за это). І от в мережі наштовхнувся на їх новий кліп присвячений до ювілейного перевидання альбому The Division Bell.


(нижче більше)

Рабів до раю не пускають

На Грушевського, одразу за готелем Дніпро є поворот у дворики, там є одне місце де свого часу збиралася наша богема та влаштовувала виставки та концерти Знаходилося все те серед закинутих та напівзруйнованих будинків. В тому місці було страшно інколи вдень ходити, а тут я опинився вночі. Але на цей раз страху не було зовсім, бо довкола мене були люди яким я довіряв, я знаходився в суспільстві, яке не могло тобі нашкодити за жодних умов. А те що було далі, більше схоже було на гру Сталкер. Раніше я дні просиджував за нею, повністю віддаючись тій романтичній атмосфері богом забутого місця, повного різних аномалій та артефактів. Де можливість швидкої наживи та легкої смерті притягувала не лише різної масті романтиків, а й бандитів, вчених та військових. Я наче дійсно опинився на кордоні. Чорні провалля вікон дивилися на дворик, де біля майже згаслого вогнища сиділо двоє чоловіків та про щось говорили. Стіни. Розмальовані написами «Воля або смерть», були підперті щитами. Я підходив до сходів і один чоловік піднявся щоб підсвітити мені дорогу. «Обережно, там немає однієї сходинки».  Я не міг відвести погляду від цієї картини, відчуття нереальності ніяк мене не покидало. За час мого ступору повз пройшли ще три людини, з ними було теж саме – чоловік з ліхтариком вставав, підсвічував дорогу та попереджав про відсутню сходинку. Останнім проходив уже не молодий чолов’яга, в гарному пальто поверх солідного костюму. Йшов він повільно, явно насолоджуючись атмосферою, або ж пригадуючи щось про цей дворик.

Поезія 2.0

Два вірша Томаса Еліота. Дуже образі та ритмічні. Філософські як у Бродського. Трохи депресивні як у Бодлера. Саме те....

Бортовий журнал. Севастополь 05.02.14

В останню добу перебування в Криму вирішив з Бахчисарая втекти у Севастополь. Місто подивитися та й на море теж.  Рішення було правильним, так як відкриттів було чимало.

З самого початку хотілося поїхати та спробувати поговорити українською і будь що буде. Або довести міф, або його спростувати. Але так як по дорозі бачив всюди розклеєні листівки «Я выбираю таможенный союз», а на одній з зупинок електрички під Інкерманом було крупними літерами виведено «Крым – это Россия», я, відверто кажучи, почувався в цьому місті так само як і деякі мої російськомовні друзі на Франківському вокзалі, про який ходить маса легенд.

Бортовий журнал. Бахчисарай 04.02.14

Інколи мені здається, що я єдина людина у світі яка любить холод. Я просто обожнюю ці зимові морозні ранки, коли під ногами хрустить сніг, а лід співає під ногами, а тут, в Бахчисараї холод в тінях ще й радує тим, що земля тверда і тримається купи. Бо варто лише вийти на сонячну ділянку стежки як зумна основа перетворюється на слизьку купу лайна, на якій не можливо встояти і яка перетворює ходьбу на постійний двобій. Але ранок був холодний і це давало в повній мірі насолодитися цим недовговічним явищем та вповну надихатися льодяного повітря. 

Бортовий журнал. Бахчисарай 03.02.14

Всі перші дні в подорожах завжди найважчі. В дорозі майже не спиш, їси що попало, а потрібно ще протропити ще бог зна скільки кілометрів.

Бахчисарай зустрів мене туманами та інеєм, видимість в низині була досить хорошою, а от в горі – метрів п’ять, не більше. Поселення та перебирання рюкзаків пройшло швидко і от я вже на стежці. Познайомився з місцевим бомжем, який зараз живе в низині, а влітку перебирається в печери, якими місцеві гори просто кишать. Мій новий друг  трохи провів та запропонував на днях піти прогулятися до ******. Не знаю, чи варто погоджуватися. Наче цікава людина, морда не пропита і говорить чітко та зв’язко. Може навіть короткий фільм про нього зняти? Побачимо. 

Бортовий журнал. Буковець 29.01.14

Сиджу на одній з вершин довкола села Буковець і просто дух перехоплює від того що бачу навкруги. Принципово не фотографую цей момент, до чудес я дуже егоїстичний, хочу щоб він лишився лише в моїй пам’яті. Лише спробую словами передати та описати красу та свої відчуття. Хоча це і не має сенсу, адже красу, істинну красу не описати словом, ї можливо лише відчути серцем.