На Грушевського,
одразу за готелем Дніпро є поворот у дворики, там є одне місце де свого часу
збиралася наша богема та влаштовувала виставки та концерти Знаходилося все те
серед закинутих та напівзруйнованих будинків. В тому місці було страшно інколи
вдень ходити, а тут я опинився вночі. Але на цей раз страху не було зовсім, бо
довкола мене були люди яким я довіряв, я знаходився в суспільстві, яке не могло
тобі нашкодити за жодних умов. А те що було далі, більше схоже було на гру
Сталкер. Раніше я дні просиджував за нею, повністю віддаючись тій романтичній
атмосфері богом забутого місця, повного різних аномалій та артефактів. Де
можливість швидкої наживи та легкої смерті притягувала не лише різної масті
романтиків, а й бандитів, вчених та військових. Я наче дійсно опинився на
кордоні. Чорні провалля вікон дивилися на дворик, де біля майже згаслого
вогнища сиділо двоє чоловіків та про щось говорили. Стіни. Розмальовані
написами «Воля або смерть», були підперті щитами. Я підходив до сходів і один
чоловік піднявся щоб підсвітити мені дорогу. «Обережно, там немає однієї сходинки». Я не міг відвести погляду від цієї картини,
відчуття нереальності ніяк мене не покидало. За час мого ступору повз пройшли
ще три людини, з ними було теж саме – чоловік з ліхтариком вставав, підсвічував
дорогу та попереджав про відсутню сходинку. Останнім проходив уже не молодий
чолов’яга, в гарному пальто поверх солідного костюму. Йшов він повільно, явно
насолоджуючись атмосферою, або ж пригадуючи щось про цей дворик.
