Повертаюся до будинку після різдвяної коляди в церкві. Відкриваю промерзлими руками замок. Лише з третього разу попадаю в отвір для ключа. В кімнаті не набагато тепліше ніж ззовні. Темно. Стоїть важкий аромат перебродившого вина, ладану та сторічних шкарпеток. Вмикаю світло. Як би кінець світу стався б, то виглядав би він напевно так само. Серед кімнати лежить одинокий валянок, трішки втоптаний в підлогу. Стіл захаращений інструментами. На маленькому його клаптику, відведеному під їжу лежить яблуко, на якому вже почала зароджуватися нова цивілізація. Ну нічого, де наша не пропадала. Потрібно розвести багаття в пічці, але немає сірників. Телефоную Миколі, він каже, що їх у нього немає та радить «збігати через дорогу» в магазин. Добре. Але, перекладаючи з гуцульської, «збігати через дорогу» - це спуститися до річки, дійти до мосту (а все це при тому що снігу по коліно), Перебігти підвісний міст та прошкутильгати пів кілометру до магазину. Повернувся. Сірники, сіль. Решта провізії є. Розпалюю пічку. Живильне тепло потроху починає заповнювати кімнату. Ніс поступово відтаює. Готую їсти, в пошуках цукру знаходжу в банці кусок зачерствілого хлібу. Будні бродяги. Голодний, холодний та втомлений, але, безперечно, щасливий. В такі моменти відчуваю себе по-справжньому живим.
Дім старий та постійно видає різні дивні звуки. Мимоволі починаєш вірити в реальність барабашок.
Про саме свято трохи пізніше, коли розберу завали фотографій.
