0.0030

Нещодавно відбулася моя чергова поїздка, на цей раз занесло мене до моря. Але якщо бути точнішим, то в славне місто на березі лимана - в Білгород-Дністровський. Приїхали ми і одразу взялися за роботу. Так, зовсім забув, зінмали ми (Ігор Середа та я) публіцистичний фільм про Аккерманську фортецю,

 

Але першим ділом ми пошкандибали не в сам замок, а в закинуті Олександрівські казарми. Знаходилися вони не далеко, нічого грандіозного я не передбачав. Як виявилося я помилився. Це був грандіозний комплекс будівель, більшість з яких були побудовані при царю Олександу І, будывництво тривало 10 років - з 1828-38 рр. Весь ансамбль побудований у східоому стилі, що на мою думку аж ніяк не в'яжеться з військовою уштрою. Радував тей факт, що за періоду совків, з його нестримним прагненням все уніфікувати та зі своєю любовю до всього конструктивістського, цей архітектурний комплекс майже не перетерпів змін, окрім стандартного використання склоблоків в оформлені туалетів, дерев'яних пенелей на стінах та гадської фарби. Основна частина будівель розбита та розграблена, через пожежу в деяких  зовсім немає даху та перекриттів, але головний корпус зберігся в дуже хорошому стані, проте з нього вже давно все повиносили. Але дух місця залишився. Навіть гуляючи по порожнім коридорам будівлі, вслухаючися у відлуння власних кроків, мимоволі починаєш уявляти те, що тут було раніше. І все навколо оживає, повз вже проносяться тіні минулого, ходять люди в своїх начищених до блиску черевиках, в дзеркалі яких відбиваються ці високі східні стелі, ще більш підкруслюючи їх велич та красу, а хтось несе термінову депешу, хтось просто чвалає через весь корпус до їдальні, а генерал сидить в себе в кабінеті та перебирає секретні документи. І лише зарісший деревами плац повертає тебе до життя...

 

 Сонце в цю пору року невблаганне, воно зі швидкістю комети пролітає свій шлях та ховається за горизонтом. Всім потрібна відпустка, але в нас робота. 

Місто насправді дуже компактне, його запросто можна за день обійти пішки, але тутешні жителі все ж обирають маршрутки. 

Перше що кидається в око, так це не руїни давньої фортеці, а все ж руїни не таких вже й давніх доріг, вони не просто розбиті ямами, а ями розділені тонкими смужками асфальту. В цьому місті є лише один шматок дороги з нормальним покриттям, а решта ж не ремонтувалася, мабуть, ще з часів закінчення експансії турків. Але для нас це дрібниці - ми ходимо пішки і ями нам не страшні.

Ще одна цікава деталь щодо доріг в Білгороді - всі вони ведуть до фортеці, хоча, останнім часом, вони змінили вектор свого руху та почали вести людей від фортеці, бо нещодавно вона була передана у приватну власність якомусь одеському депутату і тепер вхід для жителів міста став платним, і лише по вихідним для них діють невеликі знижки.

Тепер фортеця - вона дісно велика, значно більша за все що я до того бачив. Жодна з фортець Золотої підкови Львівщини не може потягатися з Аккерманською в розмірі, так само як і фортеця в Дубно, і тим більше в Острозі. Але вже після, коли спадає ця завіса гігантоманії починаєш уважніше придивлятися до деталей, і тут вона взагалі програє по всіх пунктах вище перечисленим замкам. Подвір'я хоч і велике, та пусте, єдине чим воно може похвалитися так це деревами в центрі та єдиним мінаретом, що залишився від колишньої мечеті, що стояла там. також є невеличкі зразки осадної зброї і все. Решта замку - просто голі стіни та запах легенд у повітрі. Без гіда тут дуже швидко наскучить бродити.

Відзнявши всередині всі можливі ракурси фортеці та трохи поексперементувавши ми вирушили в обхід фортеці, ззовні. Знайшли місце для нічної зйомки, а також я примітив собі декілька цікавих болдерів та місце нагорі валу, де можна було б розмістити палатку.

Зараз, пишучи це все по пам'яті, дуже важко згадати точну хронологію подій та, можливо, це і не потрібно....

Так, що ж ще цікавого такого було....хм...нічні зйомки, коли ми з режисером сиділи на березі лиману в палатці, пили гарячий чай та жували захвачені бутерброди, поки камера знімала рух зірок над фортецею. Так ми сиділи і мерзли, єдине що нас зігрівало, так це гарячий чай в термосі. Я сидів мовчки і фактично не говорив, в тей час як мій товариш постійно розповідав різні історії зі свого життя. Він говорив, а я мовчав. Так завжди. А після того, як від холоду сів акумулятор в камері ми почали збиратися. Нам дуже пощастило, бо дідусь Ігоря забрав нас на машині. Нічна швидкісна їзда по розбитим дорогам це щось. Я думав що водій в минулому льотчик, бо надто майстерно ми вписувалися у віражі, а ні - в минулому він був рибаком, а тепер будівельник.

Також ці зйомки памятні тим, що вони перші, які пройшли на велосипеді. Ви навіть не можете собі уявити, який це кайф, прокинутися ще затемна, взяти велосипед та мчатися по порожнім вуляцям до лиману, дихаючи вранішнім прохолодним та трішки солонуватим повітрям. Тоді був один з тих небагатьох моментів, коли я відчув себе щасливим, коли я був у своїй тарілці.

Це по суті все. пригод було мало, цікавого теж, досить типова поїздка, без яскравих плям. Щож, буває і таке...

А поки публіцистична версія фільму монтується, можна просто подивитися, так би мовити, просто оглядове відео про фортецю та трішки місто...

Аккерманська фортеця from YArik YArik on Vimeo.

а тут фото з плівки