0.0032

Не знаю як кому, але я вважаю, що потягом потрібно їхати хоча б задля того, щоб скуштувати найсмачніший чай у світі. Науці достеменно не відомо, що робить його таким смачним -  якісь добавки чи просто моя фантазія. Спроби розколоти горіх істини ми залишаємо більш обдарованим ученим, нехай вони ламають над цим голову. Наша ж справа проста – проспівати трішки дифірамбів в епоху великої нелюбові (хоча б чаю). 

Ні з чим не порівняти це божественне відчуття, коли він бархатним, солодким комочком скочується по горлу та розливається теплом по всьому тілу, зігріваючи не тільки втомлені дорогою суглоби, але й душу, прохолодними похмурими вечорами, коли ти повертаєшся додому з чергової подорожі, везучи додому величезне багаття вражень та пригод.

            За вікном, жовтими спалахами ліхтарів, проносяться повз кілометри років, змінюються люди, змінюється пейзаж за вікном, навіть  це скло змінюється. Під впливом незбагненних не невпинних сил круговерті буття, воно рухається вектором, який звикли іменувати «майбутнє», залишаючи в собі частинку вектора «минуле». І лише чай стоїть константою на координатній площині простору та часу. Він так і залишається таким яким був завжди. Його як подавали і не холодним, і не гарячим, а в самий раз – ще не охолонувши аби не зіпсувати смак, але вже й не кип’яток – щоб не обпектися. Його, як і багато років тому назад, подають в скляному стакані в металевих латах. А звук, що видає ложка, коли ти перемішуєш цукор. Голос, що розповідає тобі історії. Тисяч людей, сотень події. Він лунає звідусіль і, водночас, нізвідки. В ньому перемішався стукіт колес та голос людей, бездушність машини та серце тварини, логічна безпощадність руху зірок та імпульсивні потуги тих хто ходить під місяцем. Цей голос несе тебе в далечінь та показує фільм, рівних якому немає, лише для тебе, для людини, що не пише історію свого життя словами, а викарбовує її вчинками, не завтра, а тут і зараз.