Непутьові замітки: 0.0035

В спорі народжується істина. В спорі із самим собою народжуються граблі. Коли граблів на душі накопичується надто багато настає такий стан, що хочеться самому собі набити морду.

Такі моменти бувають дуже ріко, але коли вони бувають, то найкращим рішенням є квиточок кудись в іншу країну. А якщо вибирати більш бюджетний варіант, то можна поїхати кудись в інше місто, де ще ніколи не бував. Вигляд незнайомих будівель, незвичної бруківки та просто запах нового місця вимітає бруд з голови та серця. А ще краще, коли з тобою їде твій товариш, з яким можна поділитися своїми враженнями та просто приємно поговорити.

Ну а з моїми наполеонівськими замашками я вирішив одразу зробити багато речей – і поїхати в нове місто, і поговорити з другом, і зняти на відео інтерв’ю для проектика, і, навіть, трішки познімати. Отже я поїхав в Радомишль до свого друга Віталіка. Дивно складається життя – всі близькі мені друзі старші мене десь, приблизно, на 10 років мінімум, мають сім’ю та роботу, одним словом – давно влаштувалися в цьому світі та знайшли самі себе. Мабуть тому мені з ними і приємно спілкуватися, бо вони знають відповіді на питання які навіть ще не з’явилися в моїй голові.

Отже крізь місячний ландшафт наших доріг я доїхав до славетного міста Радомишль – де стоїть замок з музеєм всередині (нажаль там я не побував) та варять добре таке пиво. Атмосфера в місті досить таки сонна, людей на вулицях майже немає, тихо, спокійно, зрідка проїжджають повз машини, пахне свіжим холодком та теплим промінням золотого сонця. Ідилія маленького міста. Все місто оперезане великим та густим лісом зі старезних дерев. Далі розгорнулася просто фантастична картина – дійсність гарніша за мрії. Уявіть собі лісову дорогу, вузьку дорогу над якою витягнулися щоглові сосни. Все трішки припорошене снігом, небо сховалося за щетиною хвої. А тепер уявіть, що вся ця дорога прорізана крізь впавши дерева. Ви просто проходите по тунелю з кругляків стовбурів. Це дивовижне видовище, яке я не сфотографував. А не сфотографував я це тому що для мене те видовище підпало під розряд чуда. А на чудеса в мене введене рабство. А рабами, як відомо, не діляться. Ви навіть уявити не можете скільки таких знімків лежить в мене в голові і як довго я можу про них всіх розповідати друзям довгими зимовими вечорами сидячи перед палаючим каміном за чашкою грогу. Ех… А ще був Тетерів, який розлився до неймовірних масштабів, але це вже було з серії «буденне чудо», тому в кадр і попало. Цікаво дивитися як цілі поля стоять в воді, а подвір’я будинків перетворилися в прибережну зону океану. Чув про таке часто, але побачив вперше.

Записав інтерв’ю. Цікаво слухати розповіді людини, яка займається тим, що подобається, про речі, яким віддається всією душею. Байки про гори та походи. Страшні альпіністські легенди. Та просто історії хорошої людини про хороше життя. Одразу починаєш тягнутися вище. Вперед до небес. На землю спускає лічильник кадрів на фотоапараті, що показує страшне число 20. Я можу зробити всього 20 кадрів! Раз так, то я вирішив трішки подуріти й знімав все з вікна машини, а потім маршрутки. Закралася підла думка знову вляпатися в сучасне мистецтво – збільшити кількість таких фотографій та придумати до них якусь концепцію, яка б пояснювала ВСЕ ЖИТТЯ та виставитися в галереї. Нажаль академічні роботи вже не котуються. Треба буде цю ситуацію змінити. А ворогів краще знищувати зсередини.