Трагедія в два акти

В Крим дуже легко закохатися. Не в саме море, що хвилями розбивається об його берег, а саме в цю частинку тверді, що протистоїть стихії. Ніде більше по Україні не зустрінеш таких скель, що гордо в небо стримлять, ніде більше не відчути п’янкого аромату трав на засушливому хребті, а дзвін цикад погожої зоряної ночі. Всі ці чудеса можна побачити тільки оминаючи великі, та й малі, курортні міста. Відчути спокій природи можна лише позбувшись метушні на гомону міста з його пляжними відпочивальниками та туристами всілякого толку. Але, минаючи великі міста, закриваючи очі на трагедію обмеженості буття цивілізованого роду, постає інше горе, яке показує себе в далеких селах, що поховалися між відрогами гір, ця трагедія дивиться на вас мертвими очицями, коли ви екскурсією переїжджаєте з одного місця на інше. Всі дивляться, проте мало хто бачить.

Я б теж ніколи нічого не побачив, як би доля не закинула мене в Ворон та Міжріччя (Ай-Серез). Ми їхали Кримським серпантином, була майже п’ята година ранку, хмарки на небі ледь-ледь почали наливатися кольором. Я їхав і думав, що буду просто знімати пейзажі, та стару татарську архітектуру, здавалося буде одна з тих зйомок, які пройдуть спокійно, що забудуться до кінця місяця, але сталося навпаки.

Стандартна сільсько-дачнаа архітектура. Тимчасові споруди, що претендують залишитися на значно довший час. Однаково сірі будівлі, тунелі виноградних лоз, люди, що насолоджуються ранковою прохолодою. Все однаково пласке, убоге, навіть немає чого знімати. І тут раптом…

Ми знайшли будівлю, низьку, з білими глиняними стінами, червоний черепичний дах, малі вікна. Цей будинок стояв тут, зараз, але здавалося наче він був гостем з минулого, когось давнього, такого рідного, відчуття таке, наче ти згадав сьогоднішній сон. І я зрозумів, чому в мене викликали відразу кримські міста, чому мені так не подобається бути в них та біля них. Все дуже просто – вони не вписуються в ландшафт, вони дисонують з ним. Не можуть величезні білі коробки з заліза, пластика та бетону стояти на фоні могутніх букетів скель. Душа бунтує. Величне творіння природи не може поєднуватися з обмеженістю людської точки зору.

Традиція татарських будівель налічувала сотні років, люди навчилися не змінювати природу, а підлаштовуватися під неї, грати за її правилами та залишатися лише у виграші. Будівлі були низькими, з товстими стінами та маленькими вікнами, щоб взимку легше зберігати тепло, а влітку не пропускати багато південного жару, будинки розміщувалися з північного боку від скель або пагорбів, обсаджувалися деревами, щоб створювати тінь влітку та захищати від вітрів взимку. Всі ці будівлі були, наче, логічним продовженням пейзажу, червоні дахи вносили невеличку краплю приємного різноманіття в зелень виноградників та чагарників.

Все було прекрасно, люди жили в гармонії з природою, займалися власними справами та були щасливими. До рокового моменту. Одного погожого дня, 18 травня 1944 року,  почалася висилка татар радянською владою. На їх місце було привезено нових мешканців. Як і всі люди, які потрапили в незнайомий простір, вони почали обживати його, змінювати. Традиційний уклад зруйнувався, хатинки перебудовувалися, мечеті вже не використовувалися за призначенням, на місце маленьких вікон та червоних черепичних дахів прийшли стандартні будівлі, які повністю руйнували казку про маленький Самарканд, разом з їх появою зникла чаруюча вуаль, скелі стали просто розпаленим камінням, зник з повітря п’янкий аромат південних трав, вино стало безрадісним, прянощі - тьмяними. Реалії Півдня прийшли на зміну казці Сходу. Одних позбавили права власності, позбавили батьківщини, власного культурного спадку, іншим це все нав’язали. Так закінчився перший акт трагедії.

 Ліричний відступ ((Чому наше минуле видається нам значно кращим, більш величним, ніж сьогодення? Невже це через те, що залишилося так багато руїн, що розповідають нам сторінки героїчного вчора?))

Другий акт розпочався через багато років, під час повернення татар на свої етнічні території. Репатріація почалася 1989 року. Люди що живуть тут зараз не хочуть уступати їм місце. Хати їх прадідів та дідів більше їм не належать. Конфлікт інтересів час від часу переростає у конфлікт фізичний. Одні не хочуть йти, інші – здаватися. В такій ситуації татари були вимушені застосувати самозахоплення земель, побудувати тимчасові хатки та жити, але і землю віддають їм дуже неохоче. Цілі поля всіяні розсипами цих руїн. Будівлі були зведені не 16 століть тому, а лише декілька десятиліть, але так ретельно недоглянуті й забуті. От так і живуть на пташиних правах, зрідка переживаючи сутички, без роботи, без землі. Коли буде кінець цього акту знає лише час. А поки їх жарка батьківщина зустрічає холодно, наче в культурному різноманітті України їм не знаходиться місця.