Це досить таки
контрастний перехід від революційних буднів до монументальної величі гір. Наче
ці два світи існують незалежно один від одного, усвідомлюючи лише своє
власне існування. Один світ з барикадами, пострілами та вибухами гранат, де мовою є
сила, а аргументом - коктейль Молотова.
Та інший світ – столітні гори в усій своїй високій красі, місце де можна
рукою торкнутися неба. І єдиною точкою перетину цих двох антиподів – я. Йшов
сніг, театр хребтів вистроїв свою мізансцену, глядач – серце. Гори ніжно
розчинялися в сірому мареві хмар, невимушено створюючи рівномірний купол над
головою, що відділяв нас від всього світу. Куліси. Гра світла та тіні.
Монохроматичність декорацій та тьмяність кольорів, запах морозу. Картина спокою
та рівноваги. Саме те чого так не вистачало по життю. Нічого важливого в цей
момент не існувало – революція, відсутність роботи, уявне кохання, все це
лишилося десь далеко позаду, настільки далеко, що просто починаєш сумніватися в
реальності історії, часу, буття. Крок за кроком долаючи метри снігу, пересуваючись в розведеному
якимось деміургом акті, граєш свою роль. Відчуття гармонії всередині ні з чим та
ніколи не порівняється. Хочеться, так хочеться продовжити цю мить до нескінченності,
закільцювати. Чай. Печиво. Курага. Ландшафт не стоїть на місці. Вітер та сніг
своїми ненавмисними рухами перекреслюють канву простору заново. От вже і мої сліди ледь
видно, потрібно повертатися в долину до своїх проблем. Але ж ми спускаємося
лише для того щоб знову відчути пряний смак сходження на гору.
Комментариев нет:
Отправить комментарий