Все нижче
написане є дуже особистою річчю, і
фотографія не претендує бути зрозумілою та й на звання мистецтва вона теж ніяк
не зазіхає.
Вже на третій
день моїх блукань горами, на черговому підйомі, проходячи чергову колибу, я
помітив це дерево. Те що я відчув дуже м’яко
описує слово – спантеличений. Насправді у розповідях я часто вживаю нецензурний
еквівалент цього виразу. Ситуація була
схожа на якесь дежа вю, думаю, те саме відчули і подорожуючі у часі, коли
бачать перед собою себе молодого, у минулому. В цьому звичайному дереві я
побачив себе, наче тотем, уособлення власної душі, моєї сутності. Як і це дерево росло в умовах далеких від
ідеальних, відкрите всім вітрам, які намагалися викрутити його по власному
баченню, так і я жив в атмосфері постійного насаджування чужих думок та
переконань, далеких від мого світобачення, з мене намагалися зробити уособлення
власних мрій, все що йшло в розріз – не сприймалося. Дерево виросло, але і
стихія не стояла на місці, в своїх спробах вона добилася свого – чи то сильним
поривом вітру, чи то просто блискавкою, дерево зламалося. Так і я свого часу
дав слабину і тепер доводиться робити те що не хочеться, деякий час навіть
намагався переконувати себе що так і потрібно, і, навіть, щасливо жити з цією
брехнею. Але дерево не померло, воно так
і стоїть тепер на місці, без верхівки, змерзле та припорошене снігом,
перебуваючи у світі з власних ілюзій. Але, десь дуже далеко в глибині, воно все
ще зберігає ті живильні соки і все ще чекає приходу весни, яка врешті-решт має колись настати, адже
природа циклічна – зима не може тривати вічно.
Комментариев нет:
Отправить комментарий