Всі перші дні в
подорожах завжди найважчі. В дорозі майже не спиш, їси що попало, а потрібно ще
протропити ще бог зна скільки кілометрів.
Бахчисарай
зустрів мене туманами та інеєм, видимість в низині була досить хорошою, а от в
горі – метрів п’ять, не більше. Поселення та перебирання рюкзаків пройшло
швидко і от я вже на стежці. Познайомився з місцевим бомжем, який зараз живе в
низині, а влітку перебирається в печери, якими місцеві гори просто кишать. Мій
новий друг трохи провів та запропонував
на днях піти прогулятися до ******. Не знаю, чи варто погоджуватися. Наче
цікава людина, морда не пропита і говорить чітко та зв’язко. Може навіть короткий
фільм про нього зняти? Побачимо.
По дорозі на
Чуфкут-Кале на скелі приліпився монастир, наче ластівкові гніздо. Ніколи ще в
мене не складалися добрі стосунки з православними монастирями та святинями,
ніколи. Сьогоднішній день не був винятком. Знімав я фасад храму з дороги і тут
до мене прикопалися – чого ж це я тут знімаю. Ну це звична процедура і все було
б добре, як би потім мені не почали промивати мозок про устави монастиря та про
те що на зйомку потрібно благословення настоятеля (яку зазвичай починається від
200 грн пожертвування на храм). А я ще навіть не зайшов на територію монахів та
нікому об’єктив в носа не тикав. А настоятель був десь там, де саме, ніхто не
знав. Так от і забороняють знімати святі місця. Наче від того в них святість
меншою стає. Чи все ж через те, що я зніму, хтось подивиться, і вже не побачить
сенсу приїхати та привезти з собою ще грошей, які тут дуже потрібні. Розгорнуто
велике будівництво центрального корпусу (наче келій) з гаражем на три машини.
Святе місце. Проте через три хвилини суперечок мені все ж дозволили знімати
фасад, але без штатива. Виходить що саме штатив перетягує на себе святість
місця, і нічого не лишає монахам.
Саме Чуфут-Кале
було зачинене, але мені то і не воно було потрібне. Я обійшов по болотяній стежці
територію музею і вийшов на плато. Дув сильний вітер, хмари перекочовували з
однієї балки в іншу. Видимість інколи падала до декількох метрів. В далечині
виднілися в снігах Чатирдаг та Бабуган-яйла.
Знявши декілька пейзажів я повертався все тією ж стежкою, намагаючись
обходити самі огидні місця.
Все ж Карпати
мені подобаються більше Кримських гір, вони якісь більш привітливі, більш
рідні. Та й люди в Карпатах приємніші, завжди вітаються та з широкою посмішкою
справляться про твої справи та куди йдеш. Тут же скільки я не вітався, ніколи
мені ніхто нічого не сказав у відповідь, лише ввечері одна жіночка зі мною
привіталась. Ще й проходячи знову повз
злощасний монастир, назустріч мені йшов монах, від його погляду в мене
всередині все похолоділо. Краще б тут жили звичайні люди, а не наші релігійні
не-хочу-казати-хто. Принаймні прості жителі не носять чорні ряси та кислі рожі.
Асу до заходу
сонця було ще багато і я рушив до камінних Сфінксів – величних кам’яних
утворень, які висять над Бахчисараєм. З них відкривається чудова панорама на
місто, але все ж головне тут було не це. Дерева були наполовину в інеї – лише
верхівки, і то частково, там де вони заділи хмару, і трава в тих місцях на
горі, де хмара прошкребла пузом по землі. Далі ж просто на очах сонце вийшло
із-за хмар та за кілька секунд розтопило весь сніг, до якого могли добратися
промені.
Далі все як
завжди – база, вечеря, чай, злив інформації, записи. В своєму щоденнику на цей
день лише одна мала ремарка: «Такої кількості багна під ногами я ще ніколи в
своєму житті не бачив».`
Комментариев нет:
Отправить комментарий