В останню добу
перебування в Криму вирішив з Бахчисарая втекти у Севастополь. Місто подивитися
та й на море теж. Рішення було
правильним, так як відкриттів було чимало.
З самого початку
хотілося поїхати та спробувати поговорити українською і будь що буде. Або
довести міф, або його спростувати. Але так як по дорозі бачив всюди розклеєні
листівки «Я выбираю таможенный союз», а на одній з зупинок електрички під Інкерманом було крупними літерами
виведено «Крым – это Россия»,
я, відверто кажучи, почувався в цьому місті так само як і деякі мої
російськомовні друзі на Франківському вокзалі, про який ходить маса легенд.
Ранок в
курортному місті в самий його не сезон вражає безлюдністю, лише декілька
місцевих кудись спішило, видно, запізнювалися на роботу. На вулицях ні душі,
лише в центрі та на набережній було більш-менш людяно. Спочатку це викликало
дискомфорт, який до того ж підсилювався великою кількістю іржавих бляшанок з
Росіським прапором, який так гордо, чомусь, іменується Чорноморським флотом. Місто загалом красиве, багато старих будівель
в класичному стилі, з колонами та пілястрами. Все красиво. Але дуже багато
типово радянських будівель, особливо поблизу Південної бухти, де розміщуються
майже всі російські адмін. будівлі флоту, звичайно ж з російським прапором на
даху. Взагалі це відчуття присутності не в своїй країні в мене зберігалося весь
день. Всюди радянська символіка серпа та молота, російські прапори, будинок
Москви та російська мова. Навіть люди в більшості видавалися якимись відсутніми
в своїй присутності, ніхто не посміхався. Де-юре українське місто, де-факто –
російське, і до того ж перебуває в атмосфері радянського союзу – вулиця
радянська, Леніна, будинок офіцерів Чорноморського флоту РФ etc.
Зазвичай в
незнайомому місці освоюєшся за декілька годин і відчуваєш себе в ньому так,
наче тут прожив всі свої роки. Із Севастополем я не здружився аж до вечора, до
самого відїзду до рідного Бахчисараю, я лишався інорідним тілом. Руки до
фотоапарату не тягнулися взагалі, так я і лишився без кадрів із Севастополя. З
таким настроєм я б і не протримався і декількох годин. Єдине що могло повісити
посмішку на моє обличчя – солодкі млинці з бананами та шоколадом. І я їх
знайшов в своїй пі церії. Дозаправившись ще капучино я вирушив на пошуки моря.
Добирався з центу маленькими та тихими вуличками. Саме такі мені рідні,
потрібно також щоб будинки нависали над тротуаром, та забори чи стіни були з
тріщинами, тоді взагалі супер, я вдома. Так я і йшов до набережної. Чергова
вузька вулиця витряхнула мене на торгові ряди з сувенірами – безмежна кількість
магнітів та виробів з ялівцю, які задавали аромат місця, аромат який переслідує
мене наче страшний сон в будь-якому мало-мальськи туристичному місті.
На набережній
було добре. Солоне повітря, тепле золотаве сонце півдня та прохолодний пасат в
корму. Те що потрібно для хорошого дня. Для ідеального я взяв чашку американо
та сів в одне з зручних крісел поруч. Люди довкола просто бродили та
відпочивали, незважаючи що сьогодні середа. Легкий дух гедонізму літав у
повітрі. Мами вигулювали у візках немовлят та насолоджувалися моментом
спілкування з подругою, чоловіки в основному йшли та розмовляли по телефону,
вирішуючи ділові питання та потягуючи еспрессо з паперових стаканів. Бабусі
кормили голубів та чайок, а дідугани, всівшись та зваливши своє пузо на коліна,
просто сиділи та дивилися на горизонт, пригадуючи, мабуть свою лиху молодість.
І тут я зрозумів що не так, потрібно було просто збавити свій темп, адже місто
спало, час тече тут повільніше, як хвилі у штиль. Лише припинивши бурління
думок, зменшивши свій крок з галопу до втомленого равлика, та п’ючи каву
короткими та обережними ковтками можна ввійти в контакт з містом. І дійсно, все
трохи змінилося – я почав знаходити посмішки на обличчях перехожих, побачив їх
хорошу сторону і на душі стало тепліше, хоча місто досі здавалося ворожим, але
точно не люди.
Ходячи по місту,
мені з усіх щілин чудилося, що лунає тиха така музичка, гра труб, щось середнє
між вальсом та похоронним маршем. Дякувати богам на набережній чатували Зефіри,
які швидко відносили її вдалечінь. Тут же, навпроти мене, сидів сивий та
бородатий моряк Папай на пенсії та виводив на своєму баяні сумні пісню веселих
піратських днів, що минули. Слухаючи ці ноти бачиш перед собою тиху гавань, та
маленький бар між кокосовими пальмами, єдине місце на острові де кипить
цивілізоване життя в бульйоні рому. В ньому сидять пірати одноокі, одноногі та
з папугами на плечах та розповідають про свої пригоди у штори, про великі куші,
підлих імперських псів, та будують нові плани щодо терористичних виходів у всі
сім морів одразу та про передчуття чергової гулянки. Йо-хо-хо і три пляшки
рому.
І саме в цей
момент з підсвідомості виплила табличка що я щасливий. І дійсно, з усього вище
написаного випливає що рецепт щастя дійсно простий – солодкі млинці, кава,
набережна моря, тепле сонце та зручне сідало. І все. Це все що так необхідно
для щастя, таке нерідке збіговисько дрібних приємностей. Але щастя – воно
створіння з прибабахом. Тільки-но його прикормиш, тільки воно вмоститься в тебе
на руках та почне мирно муркотіти, як воно зривається з місця та зникає в
просторі на якийсь час. Задзвенів будильник, потрібно було рушати до вокзалу,
за годину відправляється мій потяг.
Їздити одному
звичайно добре – ти завжди мобільний, можна ночувати де прийдеться. Хоч на
вокзалах, харчуватися консервами та фастфудом. Але є один безапеляційний мінус
– цінність всих тих чудес значно падає через те, що немає з ким їх розділити,
та поділитися враженнями.
Знову мене чекала
дорога крізь неймовірно красиві місця, представлені через брудне вікно
електрички, золото заходу сонця та золото трав у полі. Прощавай весняний
Севастополь зі своєю зеленою травичкою, привіт морозний Бахчисарай. Знову крізь
тунелі, далі на північ до старих вуличок та вечірніх закликів муедзина на
молитву.
Комментариев нет:
Отправить комментарий