Сиджу на одній з
вершин довкола села Буковець і просто дух перехоплює від того що бачу навкруги.
Принципово не фотографую цей момент, до чудес я дуже егоїстичний, хочу щоб він
лишився лише в моїй пам’яті. Лише спробую словами передати та описати красу та
свої відчуття. Хоча це і не має сенсу, адже красу, істинну красу не описати
словом, ї можливо лише відчути серцем.
Гора наче висіла
у повітрі, втратила вагу і поринула високо у хмари, зробившись легкою та білою,
набувши ще більшої величі та могутності. Гора наче купалася у хвилях молочного ефіру,
який гармонічно перекликався з білим полотном снігів, яким було вкрито все
довкола, додаючи ще більше повітря в композицію, і лише чорні штрихи дерев
намагалися пригвоздити момент до землі. Спереки неохоче показували свою
присутність, так, наче ненароком, проступаючи крізь біле марево. В цей момент
всі казки та легенди оживали. Крізь туман, за горою, ледь-ледь видно спину
білого дракону, за тином ховається чорт, а в тому дальньому шматку лісу точно
ховається вурдалака, а, ген, там справа, той дідо біля своєї колиби – точно мольфар,
що заклинає сили природи, піднявши руки до неба та бормочучи щось лише йому
зрозуміле під ніс. Який поворот сюжету, такий невимушений режисерський прийом
якогось Деміурга. Момент більше схожий
на багатослівну німу сцену в театрі умовностей, а ніж на прозаїчну реальність
нашого буття. А декорації, декорації…. Художник заслуговує окремих овацій, він
відсилає нас до епохи, коли мистецтво було вічним, а митці – геніями.
Мізансцена органічно вростала в куліси, а ті перетікали в глядацький зал. Де
актор, а де глядач, де реальність, а де політ моєї фантазії? Вишуканий в своїй
неохайності ескіз, гідний руки самі знаєте кого, геніальний в своїй чорно-білій
гаммі. Так Птаху (так я обізву нашого Деміурга) потрібно було лише один колір
щоб виразити всі свої емоції, показати свої почуття – білий; та ще один щоб
вони стали зрозумілі іншим – чорний. Язик не повертається назвати, а руку
зводять судоми, це царством Снігової Королеви, або країною Діда Мороза. Навіть
не тому що це банально, а тому, що це зовсім не відповідає дійсності. Це
Елізіум. Елізіум в Дантовській обробці, або в інтерпретації Алігьєрі (якщо так
зручніше). Край блаженних душ з
температурою комфорту -10. Якщо душі злих людей чорні та будуть розписані по дев’яти
колах пекла, як студенти по гуртожитку; то душі добрих людей одразу відправляються в Елізіум. Саме з цих білих
уособлень Ідей і складається цей ефір, фізичне оформлення всезнання. Душа
посміхається, а рівновага відновлюється, розум стає нерозумом, охоплюючи все та
відкриваючи канал до серця, динамічне осягнення буття – от в чому гармонія природи.
Раніше я знав, що суть ідеального в простото ті, в недосказаності, в спокої і
як наслідок – рівновазі душевного. Тепер
дивлячись на ці не-гори, бачачи цей не-пейзаж, я починаю розуміти ці слова.
Нажаль стан внутрішнього
спокою, стан регенерації духу не може тривати вічно. Так і сталося, наче за
чиїмось магічним клацанням пальців магія моменту зникла. Я спускався в долину
радісний, бо не все зникло, я все ще продовжував бачити не-гори, так, саме не-гори, адже тепер вони
стали для мене чимось більшим, що я поки не можу сформулювати словами. А в
серці все ще лишалася якась енергія та переконання в швидкому наближенні чуда.
В селищі кипіли свої проблеми – туристи сперечалися з тим яке вино їм пити
ввечері, мала дитина безуспішно намагалася впіймати кота, вівці з відсутнім
поглядом жували сіно. Тепер я розумію ту поблажливу та дещо жалісну посмішку на
обличчі місцевих, коли на їх запитання «Як гори?» я відповідав – «Класно!».
Тепер я розумію чому Адам Адамович не зміг жити в місті та втік, залишивши
рідних, в гори. Адже це не просто гори каміння та бруду, порослі деревами, гори
мають власну магію і з цим можуть сперечатися
лише ті, хто там ніколи не бував.
Комментариев нет:
Отправить комментарий