Інколи мені
здається, що я єдина людина у світі яка любить холод. Я просто обожнюю ці
зимові морозні ранки, коли під ногами хрустить сніг, а лід співає під ногами, а
тут, в Бахчисараї холод в тінях ще й радує тим, що земля тверда і тримається
купи. Бо варто лише вийти на сонячну ділянку стежки як зумна основа
перетворюється на слизьку купу лайна, на якій не можливо встояти і яка
перетворює ходьбу на постійний двобій. Але ранок був холодний і це давало в
повній мірі насолодитися цим недовговічним явищем та вповну надихатися
льодяного повітря.
Підйом закінчився
і почалася найлегша частина треку – прогулянка по плато. Сходя сонця мають свою
особливу чарівність, особливо тут і зараз – на півдні цього зимового ранку.
Коли довкола холодно та вітер обпалює морозом щоки, перші теплі промені сонця
здаються магією чистої води. Та це добре поки сидиш та п’єш свій чай, на
вершині плато, звісивши ноги у безодню. Але пройде ще якісь пів години і сонце
почне топити іній та сніг, що ще подекуди лежить, та перетворювати стежку в
болота.
Але цього не
сталося так швидко – набігла хмара з холодним вітром та дещо зменшила шкідливий
вплив сонця. Класно бродити в тумані, але ще краще – в хмарі. Хмара має свою,
лише їй характерну, текстуру, яку можна поторгати руками. В мареві звичні
контури предметів втрачаються, все довкола стає ірреальним, додуманим,
нафантазованим. Ходиш собі в очікуванні швидкої зустрічі з Їжачком, але головне
ж не забути, що зі сходу на тебе чекаю 150 метрів вільного падіння.
Так проходить
близько двох годин. Хмари змінюються проясненнями, а каміння скель
перемежовується з потоками льоду. Ходиш, знімаєш, фотографуєш і раптом тебе
накриває потужна хвиля невимовного смутку, від якого хочеться розігнатися та
полетіти вверх зі скелі, впасти в небо Відчуття того що я займаюся чимось
лівим, нікому не потрібним. Що я трачу своє життя на якісь забаганки та
незрозуміло що, замість того аби робити якісь значущі справи, змінювати світ,
змінювати людей. Натомість я тут, стою серед гір, невідомо де і знімаю пейзажі
та усвідомлюю те, що те що або я натисну на кнопку, або ні – нічого не
зміниться, абсолютно нічого. Це спантеличує, усвідомлення того що ти безсила
сіра людинка, нездатна на сильні кроки. І продовжую робити старі помилки, нічого
не змінюючи, доводячи екзальтацію до межі та продовжуючи жити з брехнею, що все
так і потрібно, від зриву до зриву.
Сиджу, п’ю чай, їм печиво, спостерігаю за рухом
сонця за хмарою. Скелі закінчилися разом із «рибними» місцями – далі ліс та
спуск до міста. Сумно те, що знову почала боліти нога, дуже важко на підйомах.
А це значить що замість треку на Ескі-Кермен або Мангуп я поїду в Севастополь –
гуляти містом та дивитися на море, ніколи ще не бачив зимового моря. А в Одесі
зараз воно замерзло, по слухам там зараз стоять красиві буреломи на пляжах та
велика пустеля морського льоду, така велика, що кораблі не можуть зайти до порту.
От завжди так – опиняюся де завгодно, але не там де потрібно бути. Що ж,
можливо в наступному році переберуся на зиму пожити в Одесу, хоча б на місяць,
аби застати всі ті чудеса природи, які місцеві, чомусь, називають катаклізмами.
А Бахчисарай
взимку, принаймні старе місто, просто вимирає, за два дні побачив з десяток
людей і все. Сидів під скелями і спостерігав за порожніми вулицями та
ресторанами. Від такої порожнечі повітря стає густішим і кожен звук розрізає
простір наче грім.
І ще одне – не
вийшло знайти свого знайомого бомжа, отже не буде короткої замальовки про
нього. А рельєф скель тут неймовірний,
руки так і чешуться випробувати його та перевірити власними пальцями, лишилося
тільки приїхати сюди з напарником…
Комментариев нет:
Отправить комментарий